Пройшло 2 роки, але біль іще пульсує...

2016-02-26

Сьогодні в нашій школі пройшов вечір Пам'яті Героїв Майдану.

Ми згадали події, які відбулися так недавно. Лише 2 роки тому відбулася перша перемога Революції Гідності - 22 лютого з країни втік бандит-президент. Пізніше були й інші перемоги - волонтерський рух, який допоміг відродити українську армію, наші солдати змогли зупинити російську агресію. Так, ми поки що втратили Крим і частину окупованого Донбасу, але ми віримо, що ці землі повернуться. Хоча земля - не головне, важливішими є люди, які на ній живуть. І ми віримо, що поступово полуда з очей одурених російською пропагандою людей спаде, і вони захочуть жити у країні, де панують принципи свободи, рівності, демократії.Нашій школі передали бойовий прапор 13-ї армійської бригади з підписами бійців. У цій бригаді служать наші односельці

А ми у свою чергу, зможемо побудувати, виростити, створити багато шедеврів і винаходів. Дякуючи людям, які захищають нашу свободу. Дякуючи тим, хто поклав своє життя як Добровільну Жертву ще тоді, на Майдані.

Ведучі Дарина Чечко та Олександр Стріха розповіли хронологію подій Революції Гідності. А на екрані Юрій Іващук проектував кадри із хроніки того часуВосьмикласниці Божена Литвиненко, Наталя Гопкало та Настя Шевцова читали вірші С.Осоки, М.Савки і Т.Власової, написані про і під час Майдану

Вірші з Майдану:

Мар’яна Савка

Мій Господи, ти, наковтавшись прогірклого диму,

В пітьмі й у пожежі, та, зрозуміло, без каски,

Стоїш за плечима в синів найдорожчих – незримо –

Щоб руки простерти, якщо їм судилося впасти.

Ще рано гасити це полум’я, Господи, рано,

Згортати знамена у мороку зла позасвітнього,

Бо зрада – ти добре це знаєш – ще глибша за рану,

Бо смерть у прицілі найкраще відстежує світлих.

Ти просто там стій. І тримай на долоні своїй

Запалене місто-свічу, серед снігу і диму,

Якщо тебе хтось не впізнає, дай знак, що ти свій,

Що завжди стоятимеш поруч з синами своїми.

Бик Олексій

Лід під ногами кришиться і тріщить.

Ти невразливий, і це твій природній стан.

В правій – бруківка, в лівій – фанерний щит:

люди виходять битися за Майдан.

Дим від пожежі стелеться в небеса,

місто вдихає чортову каламуть.

Мамо, не плачте! Мамо, я тут не сам.

Нас тут, шаленців, янголи бережуть.

Мамо, я усвідомив глобальну річ:

рабське життя огидне, неначе твань.

Кажуть, у нас тут ніби постала Січ,

вся Україна труситься від повстань!

Нас тут гартує полум’я і вода,

ми приростаєм тілом до барикад.

Врешті, ну що нам вдіє оця орда?

Ми ж розучились рухатися назад.

Тетяна Власова

Мама відправила сина,

Просила Бути обачним. Син обіцяв берегтися щосили:

«Мамо, не плачте».

Місяць минає, закони погіршали,

Прийняті жестами. «Мамо, я просто не можу по-іншому –

Я на Грушевського».

Вулиця стала дуже болючою –

Що говорити? Син повернувся – очі заплющені,

Прапором вкритий.

Сонце сховалось – негода.

Чи буде Праведний суд? Там, де учора проходив,

сьогодні Друзі несуть.

Мама заплакана, хрестить повсталих

Мовчки, без слів. Сина не стало,

В неї віднині – мільйони синів.

Сергій Осока

Пливе кача крізь темну каламуть.

Крилом торкає вічне водопілля.

Несуть Устимка. Боже ж, як несуть...

Несуть Богданка в біле-перебіле...

Весна несе над головами їм

тверді бруньки, і пахне перегаром.

"Не даром хоч", - питається Устим.

Богдан йому одказує "Не даром".

І вже до сліз - два кроки,

а до слів, як до життя - і тоскно, і не скоро.

Лежить душа, неначе чорний лід,

чадною головою при столі,

помножена на дев'ять і на сорок.