2015-11-30
Коли прийшли школярі покласти до пам'ятника квіти і свічки, ми помітили, що до меморіалу вже хтось поклав вінок, хлібину, поставив свічки. Добре, що людям не байдуже, що вони пам'ятають...
Напередодні ми зі школярами були на науковій конференції в Броварському відділі освіти, де школярі з району під час доповідей зачитували спогади своїх односельців про ті найстрашніші роки. Важко було стримати сльози, слухаючи про те, як дитина раділа смерті однокласниці, бо на поминках давали шматочок хліба; як батьки підкидали своїх дітей у міста, сподіваючись, що хтось із чужих людей приютить дитину, чи сина або дочку возьмуть в інтернат, де дитина не помре з голоду; як дідусь відводив коня до колгоспу, а кінь повертався додому, бо його там не годували, а дід відводив коня назад і плакав, просячи тварину спасти їхню сім'ю ціною свого життя, бо інакше у них заберуть і годувальницю-корову. Неможливо дивитися фотографії опухлих людей, зроблені у ті страшні роки, свідомість відмовляється приймати цифри - 6-9 мільйонів загиблих. 17 осіб помирало щохвилини, 1000 - щогодини і 25 тисяч щодня!
Ми разом з усією Україною провели Хвилину мовчання. Спільним нашим бажанням було - щоб ніколи, ніде у світі, з жодним народом не повторилася така жахлива трагедія. Український народ потребує вибачень. Хоча ні забути, ні пробачити Голодомор неможливо. Вибачення потрібні для примирення. І не лише нам.